У скуфії ченцем покірним,
Або білявим босяком,
Піду рівнинами, де білим
Берізок ллється молоко.

Примарній зірці долю звірить,
Поміряти краї землі.
І в щастя ближнього повірить
У житі. що дзвенить в ріллі.

Світанок прохолоддю росить,
Збиває яблука зорі.
Лишаючи стрункі покоси,
Співають пісню косарі.

І, дивлячись за кільця прясел,
Спадає думка отака:
Щасливий, хто життя прикрасив
Ціпком й сумою жебрака.

Щасливий, хто програвши битву,
Не переймається рубцями.
Й складаючи стогам молитви,
Бреде убого манівцями.