З твоїх пригоршнів воду ставкову пив кінь,
Стан берізок ламала дзеркальна гладінь.

Я дививсь крізь вікно на блакитну хустину,
В чорні кучері вітер-бешкетник поринув.

Серед струменів пінних, пустивши уяву на волю,
Твої спраглі вуста цілував я до болю.

Та, підступно бризнувши на мене водою,
Осідлала коня й помахала рукою.

Візерунками виткались сонячні дні...
Пронесли тебе попід вікном у труні.

І ще довгі роки, наяву і вві сні
Тихий дзвін поминальний вчувався мені.