Вдарив грім. Чаша неба розколота.
Темних хмар розірвалась громада.
На підвісках з легенького золота
Загойдались небесні лампади.
Відчинили ангели віконце високе,
Бачать - помирає хмаринка остання,
А із заходу, мов стрічка широка,
Піднімається криваве світання.
Здогадалися слуги Божії -
Недаремно земля прокидається.
То, мовляв, німаки негожі
На війну з мужиком підіймаються.
Мовили ангели сонечку:
"Мужика розбуди піди, яснеє,
Тріпочи його за головоньку,
Настає-бо година нещасная."
Встав мужик, із ковша умивається,
Лагідно розмовляє з домашньою птицею.
Освіжившись, в постоли взувається,
Сошники дістає із палИцею.
Мислить мужик по дорозі до кузні:
"Ох і провчу я пику поганую."
Злість розпирає груди кремезні,
Із плечей скидає кофтину рвану.
Зробив коваль мужику списа гострого,
Сів мужик на шкапу вередливу-непутню,
По руському їде прОстору,
Насвистує хвацько пісню могутню.
Обирає мужик доріжки-то примітні,
Їде, свистить, посміхається.
Бачать німаки - задрижали дуби столітні,
Від свисту листя аж осипається.
Покидали німаки шапки з міді,
Налякались посвисту богатирського...
Русь справляє святА цій побіді,
Гуде земля від дзвону монастирського.